Туризм [1] |
Спортивное ориентирование [1] |
Главная » Статьи » Спортивное ориентирование |
1. Зародження спортивного орієнтування в світі На сьогоднішній день немає такого виду спорту, який би давав стільки багато
будь-якій людині: бути здоровим, можливість пізнавати світ, спілкуватися з
природою і приємними людьми, розвиватися інтелектуально, духовно і фізично, а
також, просто азарт змагань. І все це можливо робити у будь-який час, вік,
різними способами (бігом, на лижах, на велосипедах, на інвалідних колясках
тощо). І не важливо, скільки тобі років - 10, 30 або 68 - у кожного є вибір
дистанції по складності, щоб змагатися з рівними собі по силі, віку і рівню
підготовки. Влітку 1976 р. недалеко від Стокгольма (Швеція) у присутності численних
глядачів був відкритий незвичайний пам'ятник. На скелі, як на постаменті,
стоїть людина картою в руках, а трохи нижче розташований надпис: "Першому
орієнтувальнику". Вважалося, що саме тут, в курортному містечку
Сальтшебадені, 25 березня 1919 р. відбулися перші масові змагання по
орієнтуванню. Перші не тільки в Швеції, але і у всьому світі. Проте офіційною датою народження орієнтування вважається інший день – 13
травня 1897 р., коли біля норвезького міста Бергена спортивне суспільство
"Турференінг" організувало перші змагання в бігу з картою і компасом.
Але, шведи, затверджуючи свій пріоритет, наводять дані про те, що ще раніше, в
1845 р. генеральний штаб Швеції налагодив випуск нових топографічних карт
великої точності, за допомогою яких орієнтуванню навчалися військовослужбовці.
Армійські заняття практичною топографією призвели до перших змагань в 1893 р.,
метою яких було "дістатися до фінішу в умовах незнайомої місцевості". Як би там не було, офіційно сторіччя спортивного орієнтування
наголошувалося саме в 1997 році. Приблизно на початку ХХ століття з
орієнтуванням познайомилися і фіни. Починаючи з 1906 року проводитися
традиційна естафета Оулу-Хельсінки, організована таким чином, що учасникам, щоб
дійти до фінішу, потрібно було користуватися картою. Подібні вимоги ставилися і
перед лижниками під час щорічних гонок по маршруту Порво-Хельсінки. Звісно,
проводилися і інші спортивні зустрічі по спортивному орієнтуванню, але про них
майже нічого не відомо. Після першої світової війни найважливішою подією у
розвитку спортивного орієнтування стали змагання 1919 року, коли на старт
вийшли 220 шведських спортсменів. Саме на честь цих змагань був споруджений
пам'ятник "Першому орієнтувальнику". Достовірно масового характеру змагання набули лише в 30-і роки ХХ століття,
в першу чергу в Скандинавських країнах. Збільшується кількість змагань, які
проводяться окремо для спортсменів-початківців і для досвідчених спортсменів, при
цьому учасники почали розподіляються по багатьох вікових групах. Вводяться в
практику нові види орієнтування – нічні, марафонські, естафетні. Любителі
лісового спорту змагаються на мотоциклах, велосипедах, моторних човнах,
байдарках. Регулярно починають проводитися курси для підготовки організаторів,
суддів, начальників дистанцій, тренерів. Орієнтування широко впроваджується в
систему фізичного виховання в школах, вищих навчальних закладах, армії.
Видається популярна і учбова література з даного предмету. З'являються перші рідинні компаси – шведський "Сильва" і фінський "Суунто". 2. Спортивне орієнтування в країнах Скандинавії та “соціалістичного табору”
в середині ХХ століття Щоб стимулювати підвищення майстерності спортсменів, затверджуються
спортивні звання і значки, організовуються міжнародні зустрічі. Вже в 1935 році
у Фінляндії, а трьома роками пізніше і в Швеції, створюються національні
федерації з спортивного орієнтування і починається регулярне проведення
загальнодержавних чемпіонатів. В 1946 році всі скандинавські орієнтувальники
вирішили об'єднатися в Раду орієнтування Північних країн, яки взяли за свою
головну задачу популяризацію лісового спорту. Любителі бігу з картою і компасом
почали з’являтися в Швейцарії, Німеччині, Угорщині та багатьох інших державах. У країнах "соціалістичного табору" орієнтуванням серйозно почали
займатися в основному після другої світової війни. В Угорщині, ГДР,
Чехословаччині, Польщі, Болгарії, Румунії почали проводитися командні змагання
з обов'язковим контрольним вантажем для учасників. На контрольних пунктах
спортсмени виконували завдання по топографії і краєзнавству, відповідали на
питання, пов'язані з наданням першої медичної допомоги потерпілим в лісових
умовах. В 1958 році в Будапешті була скликана конференція представників
соціалістичних країн. Таким чином, в світі існували два угрупування, які
культивували спортивне орієнтування, проводили, кожна за своїми правилами,
внутрішні і міжнародні змагання і були дуже слабо пов'язані один з одним. 3. Утворення Міжнародної федерації орієнтування В 1959 році представники обох угрупувань зустрілися в Швеції на
конференції, де обговорювалися питання щодо створення міжнародної спортивної
організації і проведення європейських чемпіонатів з спортивного орієнтування.
Через два роки на засновницькому з'їзді в Данії була створена Міжнародна
федерація орієнтування (ІОФ), до якої увійшли такі країни, як Болгарія,
Угорщина, ГДР, Данія, Норвегія, ФРН, Фінляндія, Чехословаччина, Швейцарія і
Швеція. В 1984 році ІОФ об'єднувала вже 35 країн, проте СРСР її членом все одно
не був. В даний час членами Міжнародної федерації орієнтування є більше 50
країн, у тому числі і Україна. Існують відомості про розвиток спортивного
орієнтування навіть в таких екзотичних країнах, як Камерун, Коста-Ріка,
Сінгапур і інші. Однією з головних задач ІОФ після створення було подолати труднощі,
пов'язані із забезпеченням об'єктивності результатів змагань: адже в кожній
країні існували карти, різні за масштабом та умовними позначками. Тому одним з
перших був створений комітет з підготовки єдиних міжнародних правил змагань з
спортивного орієнтування. На наступному конгресі ІОФ (1963 рік, Лейпциг) був
затверджений Статут Федерації, а комітет з підготовки правил перетворений в
технічну комісію. Роком пізніше президія ІОФ ухвалила рішення створити комісію
по картах, яку було доручено систематизувати умовні топографічні знаки і
підготувати уніфіковану таблицю. Природно, що першим практичним кроком нової
федерації стало проведення офіційних міжнародних змагань. В 1962 і 1964 роках
відбулися Першості Європи з спортивного
орієнтування. На 3 конгресі ІОФ, який відбувся в Болгарії в 1965 році, було
ухвалено рішення про проведення чемпіонатів світу раз в два роки. Правда, круг
учасників світової першості, що проходила у Фінляндії в 1966 році, обмежувався
представниками європейського континенту. Історія світових чемпіонатів свідчить
про постійні і переконливі перемоги шведських, норвезьких і фінських
спортсменів. Причина успіху скандинавських орієнтувальників, перш за все, полягає
в надзвичайній популярності спортивного орієнтування, що поступається хіба що
тільки лижному спорту, ковзанам і хокею. Орієнтування включено до шкільних
програм, фізкультурних комплексів, армійських багатоборств. В одній Фінляндії
налічується декілька сотень клубів з спортивного орієнтування, багато з яких
навіть має свої web-сторінки, щорічно проводиться близько 4000 (!) змагань, в
яких беруть участь сотні тисяч чоловік. І це в країні з населенням менше 5
мільйонів чоловік! На сьогоднішній день Міжнародна Федерація спортивного
орієнтування об'єднує 72 країни світу і на Олімпіаді 2006 року спортивне
орієнтування вже ввійде до офіційної програми Олімпійських ігор. 4. Розвиток спортивного орієнтування в СРСР Перші в історії вітчизняного
спорту змагання по орієнтуванню були проведені в 1939 році в Ленінградській
області. За спогадами одного з їх організаторів змагань В. Добковіча, команди
туристів, навантажених рюкзаками, повинні було вночі пройти дистанцію 20- Після Великої Вітчизняної війни туристські
змагання по орієнтуванню знаходять вже велику популярність в різних містах
країни, не дивлячись на відсутність правил, календаря, системи навчання суддів
і спортсменів. Протягом десяти подальших років туристські змагання проводилися
по неписаних, у прямому розумінні цього слова, законах. Єдина точка зору на
правила у туристів різних міст була відсутня, що негативно позначалося на
проведенні міжнародних зустрічей. З кінця 1950-х рр.
орієнтування став розвиватися як самостійний вид спорту (спочатку в
прибалтійських союзних республіках, Москві і Ленінграді). У 1957
році Всесоюзна секція туризму випустила "Тимчасові правила змагань по
туризму", які включали змагання по закритому маршруту і передбачали
проведення денних і нічних змагань туристських команд. Указувалася і вага
контрольного вантажу для кожного учасника (наприклад, для чоловіків-розрядників
вага рюкзака складала Подальший
хід подій привів до того, що на початку 50-х років латиські, естонські і
ленінградські туристи почали змагатися за правилами, близькими до
скандинавських. Вони відрізнялися в першу чергу відмовою від контрольного
вантажу і особистим характером змагань. Збільшувалося число змагань,
орієнтування набувало популярність на заводах і інститутах. В Естонії і Латвії
були організовані республіканські федерації. Логічним підсумком все зростаючій
популярності спортивного орієнтування стало проведення в 1961 р. в м. Тарту
(Естонія) конференції по обміну досвідом, в якій разом з представниками
Федерації туризму СРСР були присутні посланці Прибалтійських республік, Москви,
Ленінграда, Києва, Свердловська. Об'єктом
гарячих дебатів стали не тільки нариси нових правил, але і питання про місце
орієнтування в системі фізкультури, спорту і туризму. Одні бачили в ньому
тільки прикладну сторону, визначали його як засіб підвищення топографічної і
фізичної підготовки туристів. Далекоглядніші учасники конференції
затверджували, що на арену виходить
новий, незалежний і цікавий вид спорту,
що відкриває перед учасниками широкі перспективи особистого вдосконалення. Нові
правила змагань відкрили широкі перспективи для зростання орієнтування в
країні, для підвищення його спортивності і змагального характеру. Були вилучені
положення про контрольний вантаж, про обов'язковість командних змагань.
Найвідповідальнішим випробуванням для нових правил стали перші всесоюзні
змагання по спортивному орієнтуванню, що зібрали в Закарпатті 29 команд. 12
жовтня 1963 року стало днем народження в нашій країні. Другі всесоюзні
змагання, що проходили в Пермі два роки опісля, розкрили багато недоліків в
правилах, які були усунені в подальших редакціях. Чіткіше були визначені
обов'язки учасників і суддів, вимоги щодо дистанцій і карт. Була усвідомлена
необхідність проведення коректування карт. З 1969 року всесоюзна першість
проводилася щорічно. Стали з'являтися багатоденні змагання. Удосконалювалися
правила, з'являлися методичні і учбові матеріали, почала видаватися література
по орієнтуванню. Щорічно проводилися всесоюзні, республіканські, обласні
семінари головних суддів, секретарів, начальників дистанцій. Швидке зростання
числа орієнтувальників призвело до необхідності професійного планування
тренувальних процесів, лікарсько-медичного контролю. Могутнім стимулом до
розвитку спорту було бажання виступати за збірну країни в міжнародних
змаганнях. Збірна команда
СРСР вперше брала участь в міжнародному турнірі в 1965 році в Чехословаччині,
куди з'їхалися сильніші орієнтувальники світу. Починаючи з 1967 року виступи
нашої команди за кордоном стали регулярними. Проте, успіхи наших спортсменів
зовсім не могли порадувати радянських орієнтувальників. Перевага скандинавських
спортсменів все ще була дуже велика. І це не випадково. Орієнтуванню в нашій
країні традиційно виявлялася досить слабка увага з боку держави. Підготовкою
спортсменів довгий час займалися тільки дитячі екскурсійно-туристські станції і
будинки піонерів. В країні працювала лише одна дитячо-юнацька спортивна школа
(ДЮСШ) - челябінська. В 1965 році орієнтування було включено в Єдину
всесоюзну спортивну класифікацію, а в 1971 році — в комплекси «Готовий до праці
і оборони» і «Готовий до захисту Батьківщини». У 1973 році в секціях спортивного орієнтування
займалося вже понад 300 тис. чоловік, серед яких було близько 400 майстрів
спорту. З 1965 року збірна команда СРСР бере участь в
міжнародних змаганнях по орієнтуванню, в 1967 році, 1970—71 роках вона навіть
виграла Кубок світу і дружби. Проте вже в 80-е роки і в інших містах країни стали з'являтися ДЮСШ - в Москві, Ленінграді, Києві, Гіркому, Саратові і ін. З року в рік росла кількість змагань, з кожним сезоном збільшувалося число орієнтувальників. В багатьох містах були відкриті старти стали влаштовуватися посеред тижня, після робочого дня. Найбільшу популярність здобули Московські "четверги", що проводяться і до цього дня. Логічним кроком з'явилося створення 28 квітня 1979 року при Спорткомітеті СРСР Всесоюзної федерації спортивного орієнтування, що об'єднала сотні тисяч любителів бігу з картою і компасом. 5. Розвиток орієнтування в Україні Перші офіційні змагання по спортивному орієнтуванню в нашій країні були проведені в 1963 році. Хоча ще в 1957 р. харківські туристи випробували так званий "закритий маршрут", виступаючи в програмі першотравневих туристських зльотів, які за традицією збирали в Коробчатих Хуторах, недалеко від Змієва, не одну тисячу туристів з різних міст Союзу. Самодіяльні правила змагань передбачали на маршруті біг групами. Спортсмени, забезпечені примітивними картами, з рюкзаками, навантаженими піском (контрольний вантаж), проходили КП, якими служили багаття (змагання проходили вночі), і фінішували вранці. У 1963 році, після створення комісії
по спортивному орієнтуванню при Всесоюзній раді з туризму, відбулися і перші
республіканські змагання любителів нового виду спорту в Україні. Популярність загальнодоступного і молодого виду спорту росла. В 1965 році в "Єдину Всесоюзну спортивну класифікацію" введений норматив майстра спорту із спортивного орієнтування. І тут наші земляки стали одними з перших, удостоєних цього звання. Рахунок перемог українських майстрів відкрила харків'янка Зоя Єгорова, яка в 1969 р. виграла студентську першість Союзу і стала першим майстром спорту СРСР по орієнтуванню в Україні. До речі, з тих пір Харків є одним з лідерів в розвитку спортивного орієнтування в Радянському Союзі. 4 серпня 1981 року в історії спортивного орієнтування відкрилася нова сторінка: в Ленінграді стартував перший офіційний чемпіонат СРСР. І почався розквіт цього виду спорту по всій країні, у тому числі і в Україні. 1980—1990 роки — період, коли для учасників змагань, починаючи з республіканського масштабу, вводяться обов'язкові нормативи по легкій атлетиці і ЗФП, які спортсмени здають перед початком змагань. В цей період в Україні створюються центри орієнтування, куди запрошуються сильні перспективні спортсмени, яким надаються хороші умови для тренувань. У
той же час в Україні і в Союзі зароджуються різні багатоденні змагання по
орієнтуванню. Вони доступні для всіх — від новачків до ветеранів. Змагання
зручні тим, що дають можливість задовольнити потреби у фізичному, технічному,
тактичному і психологічному навантаженнях спортсменам будь-якого рівня
підготовки. Радянські спортсмени, у тому числі і українські, більш впевнено
виступають на міжнародних змаганнях, не раз перемагаючи визнаних фаворитів —
скандинавів. Після розпаду Союзу і утворення незалежної держави спортивне орієнтування в Україні, у зв'язку з настанням економічної кризи і різким зменшенням фінансування спортивних закладів, виявилося на межі розвалу. З
часом, завдяки зусиллям ентузіастів, наші спортсмени стали знову брати участь в
міжнародних змаганнях і навіть добиватися успіхів на етапах Кубка світу, один з
яких, до речі, пройшов в липні 2000 року в Трускавці. У 2005 році вітчизняному спортивному орієнтуванню виповнилося 38 років. Це, безумовно, небагато, але якщо порахувати, скільки праці вкладено спортсменами і тренерами в розвиток орієнтування, скільки поту пролито на тренуваннях, скільки було важкої боротьби істинних ентузіастів цього виду спорту з об'єктивними і суб'єктивними причинами, що заважають його розвитку, цей термін покажеться вельми вражаючим. На Україні орієнтування на місцевості було елементом пішохідного туризму і оформилося в самостійний вид спорту порівняно недавно – в 1963 році. В даний час в Україні спортивне орієнтування відноситься до так званих неолімпійських видів спорту (разом з шахами, шашками, кікбоксінгом, пауерліфтингом тощо). Спорт фізично важкий, але цікавий, інтелектуальний. Його ще називають грою в шахи на бігу. Якщо вдасться розв'язати проблему видовищності спортивного орієнтування (утруднено телевізійний супровід і змагання затягнені за часом), то можливе входження спортивного орієнтування в сім'ю олімпійських видів спорту. Принаймні, на успіхах української федерації наголошено: чемпіонат світу по спортивному орієнтуванню 2007 року відбудеться в Києві. | |
Категория: Спортивное ориентирование | Добавил: mcdut (28.01.2009) | |
Просмотров: 10144 | Рейтинг: 4.0/5 | |
Всего комментариев: 0 | |